Анотація. У статті досліджено особливості сучасної української системи соціальних послуг. Виявлено недоліки діючої системи та запропоновано шляхи їх усунення.

Ключові слова: соціальні послуги, соціальні служби, соціальне законодавство, технологія замовлення, бюджетні видатки.

Вступ. Ні в кого не повинно викликати сумнів те, що сучасна система соціального забезпечення в Україні успадкувала риси радянської моделі: фрагментарність, орієнтованість на стаціонарний догляд, відсутність безперервності у наданні послуг конкретним групам клієнтів тощо. Дотепер так і не запроваджено ані ліцензування соціальних служб, ані реальних універсальних (державних) стандартів соціальних послуг, які б встановлювали рівні вимоги до суб’єктів надання соціальних послуг незалежно від форми їх власності, ані механізму соціального замовлення для укладання угод між державними й недержавними організаціями щодо надання соціальних послуг, ані фінансування за надані соціальні послуги.

Мета статті: проаналізувати сучасні проблеми системи соціальних послуг в Україні та знайти шляхи їх вирішення.

Виклад основного матеріалу. Суттєвим недоліком чинної вітчизняної системи соціальних послуг виступає відсутність конкурсного середовища. Украй несформованою є й мережа альтернативних соціальних послуг. Це значною мірою спричинено застарілим підходом фінансування соціальних послуг: бюджетні кошти плануються і спрямовуються на утримання великих державних інституцій, а не на потреби отримувачів соціальних послуг.

На нашу думку, наявний стан системи надання соціальних послуг в Україні відзначається низкою вад, зокрема:

1. Надмірний обсяг та термінологічна неузгодженість чинного соціального законодавства. Нормативні документи у сфері надання соціальних послуг відзначаються неадекватністю термінологічного апарату, розмитістю визначень функцій, цілей і напрямів роботи відповідних органів і служб. Недосконалість нормативно-правового забезпечення (відсутність єдиної системи «соціального права», наявність численних суперечностей) ускладнює реалізацію конституційних прав громадян. Соціальні питання регулюють щонайменше 170 Законів України, 400 Постанов Кабінету міністрів, 1100 відомчих та міжвідомчих наказів [1], але жоден з них не містить чіткого мінімального переліку соціальних послуг, які б гарантувалися державою за будь-якої економічної ситуації та незалежно від території проживання громадян.

2. Неадекватність застосування понять «норма», «норматив» та «стандарт» у сфері надання соціальних послуг. Чинне законодавство дає суперечливі (а в низці випадків і неадекватні) визначення базових для соціальної сфери понять «норма», «норматив» та «стандарт», що унеможливлює як визначення переліку мінімального обсягу послуг, що має фінансуватися державою, так і вироблення чітких критеріїв оцінки якості соціальної роботи.

3. Фінансування закладів соціального обслуговування осіб, які перебувають на утриманні держави, а не безпосереднього надання соціальних послуг конкретним особам та сім’ям, які їх потребують. Проблеми фінансування поєднані з недоліками у плануванні видатків на реалізацію державних соціальних гарантій. При визначенні бюджетних видатків майже не використовуються показники, що дають уявлення про життєвий рівень різних верств населення. Це не дає змоги відслідковувати динаміку частки соціальних видатків у консолідованому бюджеті, приймати обґрунтовані рішення щодо удосконалення фінансування державних соціальних гарантій, міжбюджетних відносин та системи соціального захисту [2].

4. Слабкість застосування технології замовлення на соціальне обслуговування. Інструментом демонополізації ринку послуг соціальної сфери та розподілу замовлень на їх виконання на конкурсній основі є введення технології замовлення, яке відбувається за принципом купівлі послуги замовником – органом державної влади чи місцевого управління, на який прямо чи делеговано покладено певні соціальні функції. Формування замовлення на основі конкретних пріоритетів соціальної політики дозволяє чітко визначити і на договірних умовах орієнтувати постачальників послуг на певні групи отримувачів цих послуг, номенклатуру необхідних послуг та їхню якість. Втілення технології замовлення створює для органів місцевої влади вагомий інструмент реалізації місцевої і регіональної стратегій соціальної політики.

Висновки. З огляду на викладене вище чинну в Україні систему соціальних послуг можна охарактеризувати, як парадоксальну і паразитичну, якій притаманні: вкрай низька адресність отримання соціальних пільг і допомоги; розпорошеність бюджетних соціальних видатків. Це призводить до поглиблення соціальних перекосів – несправедливої різниці в доходах громадян, надмірної майнової нерівності тощо.

Характерними рисами вітчизняної системи надання соціальних послуг і допомоги є її застарілість, заплутаність і викривленість, що, у свою чергу, часто призводить до бюрократичного свавілля та корупційних проявів з боку чиновників. А отже, вказана система невідкладно потребує спрощення та осучаснення. Очевидно, що вади в реформуванні системи соціальних послуг, намагання зберегти рудименти радянської системи соціального забезпечення негативно позначаються на розвитку українського суспільства.

Список використаних джерел

1. Порядок надання соціальних послуг в Україні від 05.10.2000. - №2017-ІІІ.
2. Тропіна В.Б. Фіскальне забезпечення реалізації соціальної функції держави в Україні – К.: Науково-дослідний фінансовий інститут Академії фінансового управління Міністерства фінансів України, 2009. - С.38.
3. Багмет М.О. Державні соціальні стандарти в Україні – як гарантія формування європейського рівня і якості життя / Багмет М.О., Міхель Д.О. – К.: Гілея, 2011. - С.3.
4. Баранова Н.В. Соціальні стандарти та соціальні гарантії в системі соціальної політики України / Баранова Н.В., Новікова Т.В. - К.: Центр перспективних соціальних досліджень Міністерства праці та соціальної політики України, 2010. - С.12.

Інформація для цитування: Єлісєєв В.В. Вади системи соціальних послуг в Україні // Електронний науковий вісник «Керівник.ІНФО». - URL: https://kerivnyk.info/2014/12/eliseev.html