Велика індустріальна революція XVII-XIX ст. здійснила набагато більш істотний вплив на теорію і практику управління, ніж всі інші попередні революції. Саме на цьому етапі і почав розвиватися менеджмент у тому вигляді, в якому ми звикли сприймати це слово. Саме тоді з'явилася потреба в талановитих управлінцях, які могли б виробити свою стратегію управління і розвитку бізнесу та привести підприємство до успіху, або, у крайньому випадку, врятувати його від банкрутства.

До кінця XIX - початку XX ст. з'явилися перші публікації, в яких була зроблена спроба наукового узагальнення накопиченого досвіду і формування основ науки менеджменту. Це було відповіддю на потреби промислового розвитку, масового виробництва і збуту.

Класичний напрям менеджменту включав у себе три напрямки:

• Науковий менеджмент - акцент робився на науково обґрунтовану організацію виробництва, раціональність, менеджмент розглядався передовсім як промисловий (Фредерік Тейлор, Герні Гант, Френк та Лілія Гілбрети);
• Адміністративний менеджмент - увага приділялася організації в цілому і таким функціям, як планування, організація, командний ланцюжок, координація та контроль (Анрі Файоль, Мері Паркер Фоллетт);
• Концепція бюрократичних організацій передбачала чітке визначення посадових обов'язків та відповідальності працівників, ведення формальної звітності, поділ власності та управління, що мало будуватися на безособовій, раціональній основі (Макс Вебер).

В цілому, період домінування класичного напряму менеджменту був плідним - з'явилася наука управління, нове фундаментальне поняття, підвищилася ефективність виробництва.

Як самостійна наука менеджмент зародився на межі XIX-XX ст. Саме в цей період з'явилися перші роботи, присвячені управлінню господарською діяльністю. Багато в чому це було зумовлено потребами капіталістичного суспільства. Поділ праці призвів до того, що виробництво стало дуже складним, а, отже, ускладнилися і механізми управління ним.

Крім того, було усвідомлено, що без ефективного управління неможливо нормальне функціонування підприємства, яке передбачає в тому числі й отримання прибутку. Це і стало основною передумовою формування уявлень про управління.

Вперше ідея менеджменту як особливої ​​спеціалізації, особливої ​​професії була висловлена у 1866 році американським бізнесменом Генрі Тауном. Таун виступив на зборах американського товариства інженерів-механіків з доповіддю, в якій говорив про необхідність підготовки фахівців-управлінців.

Засновником класичної школи «наукового менеджменту» вважається Фредерік Тейлор (1856-1915) - інженер-практик і менеджер. Він вирішував у своїй повсякденній роботі проблеми раціоналізації виробництва і праці з метою підвищення продуктивності та ефективності. Основні погляди Тейлора викладені в книгах «Управління підприємством» (1903), «Принципи наукового управління» (1911).

Головна ідея Тейлора полягала в тому, що управління має стати системою, заснованою на певних наукових принципах, управління має здійснюватися за спеціально розробленими методами та заходами, тобто необхідно проектувати, нормувати, стандартизувати не тільки техніку виробництва, але і працю, її організацію, удосконалювати систему оплати праці. Практичне застосування ідей Тейлора довело всю свою важливість, забезпечивши значне зростання продуктивності праці.

Бурхливий розвиток промисловості визначив подальшу еволюцію наукових поглядів класичної школи. Розвиток ідей Тейлора було продовжений видатним французьким інженером Анрі Файолем (1841-1925), який запропонував формалізований опис роботи керівників в організаціях, виділивши характерні для них види діяльності або функції: планування, організацію, керівництво, координацію та контроль. Ним були сформульовані принципи менеджменту, якими пропонувалося керуватися при вирішенні управлінських завдань і виконанні функцій менеджменту. Файоль вважається засновником так званої класичної (адміністративної) школи управління. Внесок даної школи полягає в тому, що вона розглядає управління як універсальний процес, що складається з кількох взаємозалежних функцій. Класична школа сформувала теорію управління всією організацією.

До класичної теорії управління близько примикає теорія ідеального типу адміністративної організації, названа її автором, німецьким соціологом Максом Вебером (1864-1920) «бюрократією». Більшість американських теоретиків управління, високо оцінюючи евристичне значення організаційної моделі Вебера, разом з тим підкреслюють, що він цікавився лише формальною організацією управління, а всі відхилення від неї розглядав як «ідіосинкразію», яка не представляє інтересу для теоретика.

Школа «людських відносин» (школа руху за гуманні стосунки) приділяє увагу психології відносин, поведінці і потребам людей, соціальних взаємодій та груповим інтересам. Виділяють три напрямки: людські відносини, людські ресурси та біхевіоризм. (Елтон Мейо, Абрахам Маслоу, Гуго Мюнстерберг).

Вважається, що початок цьому напряму поклав Елтон Мейо (1880-1945), який дійшов до сенсаційного на той час відкриття, досліджуючи залежність продуктивності праці від фізичних аспектів роботи (наприклад, освітлення). Після численних експериментів (Хоторнські експерименти) був зроблений висновок про те, що поведінка групи може у значній мірі не залежати від робочих умов або схеми оплати праці.

Ще до отримання Елтоном Мейо практичних результатів їх теоретично передбачила англічанка Мері Паркер Фоллетт (1868-1933). Теорія управління, доводила Фоллетт, повинна базуватися не на інтуїтивних уявленнях про природу людини і мотиви її поведінки, а на досягненнях наукової психології.

Великий внесок у розвиток школи «людських відносин» був зроблений в 40-60-ті роки XX ст., коли вченими-біхевиористами було розроблено декілька теорій мотивації. Однією з них є ієрархічна теорія потреб Абрахама Маслоу (1908-1970). Однією з найбільш відомих концепцій мотивації, яка продовжує вчення теорії Маслоу, є погляди Фредеріка Герцберга (нар. 1923-2000), що зумовлюють мотивацію задоволеністю або незадоволеністю роботою.

Сучасна система поглядів на менеджмент сформувалася у 50-і рр. XX ст. як кількісна школа науки управління, заснована на розумінні складних управлінських проблем, завдяки розробці і застосуванню моделей з використанням кількісних методів (Рассел Акофф, Стаффорд Бір, Айвен Голдберг та ін.)

До теперішнього часу відомі три найважливіших підходи, які внесли істотний внесок у розвиток теорії і практики управління.

Процесний підхід розглядає управління як безперервну серію взаємозалежних управлінських функцій.

У системному підході підкреслюється, що керівники повинні розглядати організацію як сукупність взаємозалежних елементів, таких як люди, структура, завдання й технологія, які орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах мінливого зовнішнього середовища.

Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів управління визначається ситуацією. Оскільки існує безліч факторів, як у самій організації, так і в навколишньому середовищі, не існує єдиного «кращого» способу управляти організацією. Найефективнішим методом у конкретній ситуації є метод, який найкраще відповідає саме даній ситуації.

Серед нових підходів: дерево рішень, мозковий штурм, управління за цілями, диверсифікація, бюджетування, гуртки якості, портфельний менеджмент. Іншим напрямком є ​​виведення загальних принципів складних систем за допомогою синергетичної методології (принципів нелінійності, самоорганізації, нерівноважності економічних процесів). Цей рух у загальному менеджменті отримав назву «еволюційний менеджмент».