Опубліковано у: Вісник Херсонського державного університету. Економіка. – 2016. – Вип. 17. – Ч. 3. – С. 9-11.

Анотація. У статті розглядаються сутнісні характеристики поняття «інституціоналізація» у контексті сучасної економічної науки. Визначено особливості процесів інституціоналізації сучасних економічних систем та формальних організацій. Наведено основні етапи інституціоналізації та вказано роль держави у процесі інституціоналізації економічних суб’єктів.

Ключові слова: інституціоналізація, інституціоналізм, неоінституціоналізм, соціальні інститути, соціально-економічні інститути.

Постановка проблеми у загальному вигляді. Людське суспільство розвивається нерівномірно, соціально-економічні відносини постійно змінюються. Процес виокремлення та закріплення певних норм, правил, ролей, статусів та соціально-економічних відносин, складення їх у систему, що орієнтується на задоволення значущих для суспільства потреб визначається як «інституціоналізація». Її результатом є формування соціально-економічних інститутів. Аналогічно відбувається із економічними системами.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасній економічній науці проблеми інституціоналізації господарських зв’язків вивчені слабо. В основному інституціоналізація розглядається в контексті соціології.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, на наш погляд, бракує наукових праць з проблеми інституціоналізації економічних зв’язків, хоча варто відзначити дослідження низки відомих вчених, теоретиків і практиків: Д. Андрофагін [1], В. Тішина [4], Ф. Селзнік [9] вивчають процес та механізми інституціоналізації економічних відносин; Є. Васильєва [2] розглядає інституціоналізацію в контексті становлення культури підприємництва; І. Єфіменко [3] обґрунтовує особливості інституціоналізації економіки у трансформаційному періоді; А. Ткач [5; 6] досліджує інституціоналізацію економіки у глобальному вимірі. Кожен із згаданих дослідників вивчає конкретні аспекти процесу інституціоналізації. На наш погляд, їх робота дещо втрачає від певної ізольованості та звуженості об’єктів дослідження. Разом із тим важливе значення має комплексне всестороннє вивчення процесів інституціоналізації, що передує виробленню теоретичної концепції інституціоналізації економічних зв’язків.

Постановка завдання. Мета даної наукової статті – визначити сутнісні характеристики поняття «інституціоналізація» у контексті сучасної економічної науки.

Виклад основного матеріалу дослідження. Інституціоналізація як процес побудови соціальних інститутів розглядалася у працях Н. Флігстіна в рамках політико-культурного підходу. Зокрема, у статті [7] визначено, що соціальними інститутами називаються такі відносини, що перетворилися на впорядковану систему соціальних зв'язків, норм і ролей, яка об'єднує значущі суспільні процедури та цінності, які задовольняють основні потреби суспільства. Інститути обмежують дії господарюючих суб’єктів, одночасно відкриваючи перед ними нові можливості. Процес побудови інститутів відбувається в контексті такої взаємодії, яку Н. Флігстін називає «грою» [7, с. 31-32]. Основна ідея цього підходу полягає у наступному: будь-яка соціальна дія здійснюється в деякому соціальному просторі, яка називається «полем», – це умовно виділена частина суспільства, яка включає усіх діючих осіб, котрі мають хоч якийсь вплив на результат. Дійові особи поля намагаються побудувати систему домінування на цьому полі. Це можливо шляхом створення та підтримки певної локальної культури («локальної» означає «що діє в рамках даного поля»). Культура включає в себе певні правила поведінки, які приймаються дійовими особами поля (акторами). Актори поділяються на тих, що займають якусь позицію і тих, які оспорюють або претендують на якусь позицію. Як правило, перші нав'язують другим такі правила поведінки, які сприяють відтворенню їх панівного становища. Боротьба між першими і другими за зміну цієї локальної культури і є джерелом розвитку поля та причиною еволюції інститутів.

Н. Флігстін також зазначає, що процес інституціоналізації може виявитися невдалим: розрізнені інтереси і неспівпадаючі ідентичності груп можуть перешкодити появі стабільних інститутів. Правила, що діють на цій арені, визначають межі допустимого, надаючи акторам інструменти для взаємодії. Вони також спонукають їх осмислювати свої інтереси, інтерпретувати вчинки інших і визначати стратегію подальшої поведінки.

Політико-культурний підхід показує, як пов'язані процеси інституціоналізації та культура. Це дає підставу припустити, що становлення формальних інститутів (конституція, цивільний та інші кодекси, закони і т. д.) відбувається поряд з формуванням групи неформальних інститутів: традицій, звичок, стереотипів поведінки та інших стійких форм взаємодії між людьми, які визначаються культурою даного суспільства.

Процеси інституціоналізації сучасних формальних організацій досліджував Ф. Селзнік. Інституціоналізація, згідно його поглядів, відбувається на якомусь етапі діяльності організації як наслідок накопичення традицій, а також під впливом свідомих дій керівників. Завдяки інституціоналізації організація координує діяльність персоналу, забезпечує ідентифікацію індивідів з організаційними цілями, злагоджену роботу та стабільність своїх структурних елементів [9].

Тепер розглянемо інституціоналізацію економічних систем. Закони формування, функціонування та розвитку економічних систем завжди реалізуються через діяльність господарюючих суб'єктів, стимулом для якої є їхні інтереси. Визначаючи шляхи та умови досягнення стабільного поступального руху української економіки, для опису цього процесу необхідно розкрити сутність такого поняття, як «інституціоналізація економічних відносин». Це можна пояснити, враховуючи наступні положення:

1. інтерес – спонукальний мотив діяльності господарюючого суб'єкта, економічний інтерес спонукає економічних суб'єктів вступати в економічні взаємодії з контрагентами, відносини з якими забезпечують реалізацію інтересу;
2. інститути є похідними утвореннями інтересів і формами їх узгодження, тобто інститути виступають продуктами співтворчості, знаходяться у взаємодії економічних суб'єктів;
3. інституціоналізація означає процес виникнення інститутів [1, с. 5].

Таким чином, необхідність інституціоналізації економічних відносин зумовлена прагненням господарюючих суб'єктів реалізовувати свої інтереси спільно, для чого вони шукають різні способи взаємодії.

Виникнення і швидке поширення інституціоналістського напряму в економічній науці (інституціоналізм, неоінституціоналізм, нова інституціональна економіка) виявилось закономірною реакцією на характер розвитку економічних відносин у тих умовах, в яких господарюючі суб'єкти здійснюють свій вибір, реалізують свої цілі, визначають свою поведінку. Інституціоналізм – напрямок соціально-економічних досліджень, в якому політична й економічна організація суспільства розглядається як комплекс різних об'єднань громадян – інституцій. Послідовники економічного інституціоналізму прагнули розширити рамки економічного аналізу, залучаючи підходи і методи суміжних наук. Представники інституціоналізму вважали, що економічна поведінка людини формується головним чином у рамках і під впливом соціальних груп та колективів. Сенс інституційного підходу полягає в тому, щоб не обмежуватися аналізом економічних категорій і процесів в чистому вигляді, а включити в аналіз інститути та процеси інституціоналізації, таким чином враховуючи позаекономічні фактори. При цьому, зосередивши увагу на вирішенні окремих, як правило, значущих і актуальних завдань, інституціоналісти не виробили загальної методології, що слід вважати слабкою стороною інституціонального напрямку.

Яскравим проявом тенденції проникнення методів мікроекономічного аналізу в суміжні соціальні дисципліни стала поява неоінституціонального напрямку в економічній науці. Неоінституціоналізм виходив із двох загальних установок: по-перше, соціальні інститути мають значення і, по-друге, вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії. Неоінституціоналісти піддали критиці традиційну неокласичну теорію за відмову від принципу «методологічного індивідуалізму». У порівнянні з неокласичної теорією, неоінституціоналізм вводить новий клас обмежень, обумовлених інституційною структурою суспільства, і звужує поле індивідуального вибору. Крім того, вводяться поведінкові передумови – обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки. Перша передумова означає, що людина, котра володіє обмеженою інформацією, може мінімізувати не тільки матеріальні витрати, але й інтелектуальні зусилля. Друга означає «переслідування власного інтересу, що доходить до віроломства» (англ. self-interest seeking with guile) [8, с. 402], тобто можливість порушення контрактів. Неокласична школа передбачає, що ринок діє за умов досконалої конкуренції, а відхилення від неї характеризує як «провали ринку» і покладає в таких випадках надії на державу. Неоінституціоналісти вказують, що держава також не володіє повною інформацією і не має теоретичної можливості ліквідації трансакційних витрат. Трансакційні витрати включають витрати на одержання необхідної інформації про ціни та якість товарів, а також витрати, пов'язані з веденням переговорів, оформленням контрактів та укладенням угод, контролем за їх виконанням і юридичним захистом прав власника у разі їх порушення.

Адекватне відображення економічних реалій сучасних економічних систем спирається, насамперед, на чотири властивості сучасної економіки (рис. 1):

 
З інституційної точки зору, господарюючому суб'єкту вигідно підкорятися нормам, якщо вони полегшують його взаємодію з іншими економічними суб'єктами та сприяють реалізації його інтересів.

Інституціоналізація – це процес формування та створення соціальних, економічних і політичних інститутів як стійких форм організації діяльності господарюючих суб'єктів в економічній системі; правове та організаційне закріплення тих чи інших соціальних відносин господарюючих суб'єктів. Тому інституціоналізація економічних відносин означає заміну спонтанної, непередбачуваної дії, поведінки господарюючих суб'єктів передбачуваним, впорядкованим, організованим, нормативним, регульованим шляхом закріплення соціально-економічних статусів і ролей, цінностей і норм, організації контролю [1, с. 6]. Отже, процес інституціоналізації – це процес пошуку компромісів і досягнення згоди між різними економічними інститутами.

У процесі інституціоналізації держава починає виконувати кардинально нові ролі. Однією з головних функцій держави стає утворення такого інформаційного простору, який створює перешкоди викривленню актуальної ринкової інформації для суб’єктів господарювання, зменшує невизначеність їх поведінки за рахунок зниження ризиків, формування обов'язкових правил і вимог, що обмежують неналежне виконання домовленостей між учасниками ринку та узгоджують їх спільні зусилля у досягненні взаємовигідного результату.

В інституційному середовищі держава забезпечує регулювання, рух, перерозподіл та координацію фінансових, матеріальних та інформаційних потоків в економіці, що у кінцевому результаті дозволяє ефективно використовувати обмежені економічні ресурси всіма господарськими суб'єктами. На думку І. Єфіменко, втручання держави в процес інституціоналізації пов’язано із ростом трансакційних витрат та необхідністю економії. Інституціональна організація може виникати як реакція на трансакційні витрати з метою мінімізації їх негативного впливу на результат, який отримують учасники інститутів. За рахунок професіоналізації та спеціалізації інститути зменшують трансакційні витрати, трансформуючи їх в свої доходи. Між інститутами виникає конкуренція, метою якої є перехопити економічні вигоди від певної сфери діяльності. Ця конкуренція призводить до зростання трансакційних витрат як для самого інституту, так і суспільства в цілому. Таким чином зростають конфлікти як усередині самого інституту, так і між різними інститутами (тими, що працюють у подібних сферах діяльності). Все це приводить до обов’язкового втручання держави у вирішення інституційних неузгоджень [3, с. 52].

Перш за все це може здійснюватися шляхом визначення особливостей сукупності прав кожного інституту. Лише у таких умовах можуть складатися необхідні взаємозв’язки між інститутами та забезпечуватися правові та економічні механізми їх життєдіяльності.

Допоки інститути самостійно справляються зі своїми внутрішніми протиріччями на основі власних норм і стандартів поведінки, вони не потребують додаткового державного втручання. Та на певному етапі інститути вже не в змозі самостійно упорядкувати свої відносини, і, як наслідок, може відбуватися невиправдане зростання трансакційних внутрішніх витрат управління, збільшення витрат на ринковий оборот благ для суспільства в цілому. Тоді ж з'являється необхідність накладення на інститут сильнішої системи обмеження у вигляді захищених державою правил та норм поведінки [3].

Об’єднуючи всі погляди на процес інституціоналізації, можна виокремити декілька властивих йому етапів (рис. 2).

 
Результатом процесу інституціоналізації можна вважати визначення такої статусно-рольової структури, яка влаштовує більшість учасників даного процесу.

Висновки з проведеного дослідження. Інституціоналізація – це процес формування та створення соціальних, економічних і політичних інститутів як стійких форм організації діяльності господарюючих суб'єктів в економічній системі. Необхідність інституціоналізації економічних відносин зумовлена прагненням господарюючих суб'єктів спільно реалізовувати свої інтереси.

Список використаних джерел

1. Андрофагин Д. Ю. Механизм институционализации экономических отношений / Д. Ю. Андрофагин // Вестник Саратовского государственного социально-экономического университета. – 2008. – № 1 (20). – С. 5-9.
2. Васильева Е. Н. Институционализация экономической деятельности как системообразующий фактор становления культуры предпринимательства / Е. Н. Васильева // Вестник Волгоградского государственного университета. Серия 7: Философия. Социология и социальные технологии. – 2008. – № 1 (7). – С. 70-72.
3. Єфiменко І. А. Особливості інституціоналізації економіки в трансформаційний період / І. А. Єфіменко // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Серія: Економіка. – 2010. – Вип. 10. – С. 50-55.
4. Тишина В. Н. Институционализация экономических отношений в инновационной экономике / В. Н. Тишина // Наука Южно-Уральского государственного университета : материалы 63-й научной конференции. Т. 1. – Челябинск : Издательский центр ЮУрГУ, 2011. – 292 с. – С. 230-234.
5. Ткач А. А. Институционализация глобального экономического развития / А. А. Ткач // Бюлетень Міжнародного Нобелівського економічного форуму. – 2012. – № 1 (5). – С. 398-403.
6. Ткач А. А. Інституціоналізація економіки: синергетичний парадокс / А. А. Ткач // Інституціональний вектор економічного розвитку. – 2012. – № 2 (1). – С. 32-38.
7. Флигстин Н. Поля, власть и социальные навыки: критический анализ новых институциональ¬ных течений / Н. Флигстин // Экономическая социология. – 2001. – Т. 2. – № 4. – С. 28-55.
8. Hodgson G. M. Opportunism Is Not the Only Reason Why Firms Exist: Why an Explanatory Emphasis on Opportunism May Mislead Management Strategy / Geoffrey M. Hodgson // Industrial and Corporate Change. – 2004. – Volume 13. – Number 2. – P. 401-418. [Electronic source]. – Access mode : http://www.geoffrey-hodgson.info/user/image/opportunism.pdf.
9. Selznick Ph. Institutionalism «Old» and «New» / Philip Selznick // Administrative Science Journal. – 1996. – Number 2 (41). – P. 270-278.

Інформація для цитування: Миронов Ю.Б., Миронова М.І. Інституціоналізація як соціально-економічний феномен // Електронний науковий вісник «Керівник.ІНФО». - URL: https://kerivnyk.info/2016/05/myronov-institutionalization.html