Пропонуємо читачеві ознайомитися з основними положеннями праці швейцарського психолога Карла Густава Юнга «Психологічні типи» і можливостями його використання в сучасній практичній психології.

У першій частині статті проводиться короткий аналіз розділів цієї книги. У другій частині наводяться деякі способи застосування теорії психологічних типів унаші дні, проілюстровані прикладами.

Квінтесенція теорії психологічних типів К.Г. Юнга

У процесі своєї лікарської практики Карл Юнг звернув увагу на те, що пацієнти відрізнялися не тільки безліччю індивідуальних психологічних характеристик, але також і типовими рисами. В результаті дослідження вченим було виділено два основних типи: екстравертний та інтровертний. Цей поділ обумовлений тим фактом, що в процесі життя одних людей їх увага, інтерес в більшій мірі були спрямовані на зовнішні об'єкти, зовні, у інших же - на своє внутрішнє життя, тобто пріоритетним був суб'єкт.

Однак Юнг попереджав, що в чистому вигляді один або другий тип практично неможливо зустріти, оскільки для соціальної адаптації це може служити великою перешкодою. Звідси випливає ідея про існування змішаних типів, що виникають в результаті компенсації однобічності одного типу особистості, але з переважанням в ньому екстраверсії або інтроверсії. В наслідок даної компенсації з'являються вторинні характери і типи, які ускладнюють визначення особистості як екстравертної або як інтровертної. Ще більшу плутанину вносить індивідуальна психологічна реакція. Тому, щоб точніше визначити переважну екстраверсію або інтроверсію, потрібно бути вкрай уважним та послідовним.

Юнг підкреслює, що поділ людей на два основних психологічних типи було вироблено давно «знавцями людської природи і відрефлектовано глибокими мислителями, зокрема, Гете» і стало загальновизнаним фактом. Але різні видатні особистості цей поділ описували по-різному, виходячи з власного відчуття. Незалежно від індивідуального трактування, загальним залишалося одне: виділялися ті, чия увага прямувала і була залежна від об'єкта, відвертаючись від суб'єкта, тобто, себе, і ті, чия увага відштовхувалась від об'єкта і прямувала до суб'єкта, його психічних процесів, тобто зверталася на свій внутрішній світ.

К.Г. Юнг зазначає, що будь-якій людині властиві обидва ці механізми, при більшій вираженості одного або другого. Їх інтеграція - природний ритм життя, аналогічний функції дихання. І все ж складні обставини, в яких буває більшість людей, і зовнішня соціальна обстановка, і внутрішній розлад рідко дозволяють цим двом типам гармонійно співіснувати всередині тієї чи іншої людини. Тому відбувається перевага або в одну, або в іншу сторону. І коли починає панувати один або інший механізм, відбувається формування екстравертного або інтровертного типу.

Після загального вступу Юнг проводить дослідження в галузі історії виявлення психічних типів, починаючи від античних часів і закінчуючи власним докладним описом екстравертного й інтровертного типів.

У першому розділі Юнг здійснює аналіз проблеми психічних типів в античної та середньовічної думки. Він проводить порівняння між античними гностиками та носіями протилежної точки зору - ранніми християнами Тертуліаном і Оригеном, щоб на їхньому прикладі показати, що один був особистістю інтровертного типу, а другий - особою екстравертного типу. Юнг зазначає, що гностики запропонували поділ людей на три типи характеру, де в першому випадку переважало мислення (пневматик), у другому - почуття (психік), в третьому - відчуття (гілік).

Виявляючи тип особистості Тертуліана, Юнг вказує, що він у своїй прихильності християнства приніс в жертву те, що було найціннішим його надбанням - свій високорозвинений інтелект, своє прагнення до пізнання; щоб повністю сконцентруватися на внутрішньому релігійному почутті, на своїй душі, він відкинув свій розум. Оріген, навпаки, в м'якій формі ввівши в християнство гностицизм, прагнув до зовнішнього пізнання, до науки, і, щоб звільнити інтелект на цьому його шляху, скоїв самооскоплення, тим самим забравши перешкоду у вигляді чуттєвості. Юнг підводить підсумок, стверджуючи, що Тертуліан був явним прикладом інтроверта, причому усвідомленого, адже заради зосередження на духовному житті, він відмовився від свого геніального розуму. Оріген ж, щоб віддатися науці і розвитку свого інтелекту, приніс в жертву те, що в ньому було висловлено найбільше - свою чуттєвість, тобто він був екстравертом, його увага була спрямована зовні, на пізнання.

Юнг розглядає богословські суперечки в ранньохристиянській церкві, щоб показати на прикладі протистояння ебіонитів, які стверджували, що Син Людський мав людську природу, і докетів, які відстоювали точку зору, що Син Божий лише мав видимість плоті, приналежність одних до екстравертів, других - до інтровертів, в контексті їх світогляду. Інтенсивність цих суперечок привела до того, що перші на чільне місце стали ставити людське чуттєве сприйняття, спрямоване зовні, другі головною цінністю стали вважати асбтрактне, позаземне.

Далі Юнг розглядає психотипи в світлі проблеми транссубстанціації, актуальної для середини IX століття нашої ери. Знову він бере дві протиборчі сторони для аналізу: одну - в особі Пасхазія Радберта, настоятеля монастиря, який стверджував, що під час обряду причастя вино і хліб обертаються на плоть і кров Сина Божого, другу - в особі великого мислителя - Скота Ерігени, який не бажав приймати загальну думку і відстоював свою точку зору. Не применшуючи значення цього священного християнського ритуалу, він стверджував, що причастя - це пам'ять про останню вечерю. Твердження Радберта отримало загальне визнання і принесло йому популярність, так як він, не володіючи глибоким розумом, зумів відчути віяння свого оточення і надати великому християнському символу грубого чуттєвого забарвлення, тому Юнг вказує нам на чітко виражені риси екстраверсії в його поведінці. Скот Еріген, володіючи великим розумом, який він зумів показати, відстоюючи точку зору, засновану лише на особистому переконанні, навпаки, зустрів бурю обурення; не зумівши вжитися в віяння свого середовища, він був убитий монахами того монастиря, в якому жив. К.Г. Юнг відносить його до інтроверсивного типу.

Продовжуючи дослідження естравертного і інтровертного типів, Юнг порівнює два протилежні табори: номіналізм (яскраві представники - Атісфен і Діоген) і реалізм (лідер - Платон). Переконання перших ґрунтувалися на віднесення універсалій (родових понять), таких як добро, людина, краса і т.д. до звичайних слів, за якими нічого не стоїть, тобто проводилася їх номіналізація. А другі, навпаки, надавали кожному слову натхненності, відокремленого існування, стверджуючи абстрактність, реальність ідеї.

Розвиваючи свою думку, Юнг розглядає релігійну суперечку Лютера і Цвінгі про причастя, відзначаючи протилежність їх суджень: для Лютера важливим було чуттєве сприйняття обряду, для Цвінглі ж - пріоритетне значення мала духовність, символічність причастя.

У другому розділі «Ідеї Шиллера про проблему типів» К.Г. Юнг спирається на роботи Ф. Шиллера, якого він вважає одним з перших, хто вдається до аналізу цих двох типів, пов'язуючи їх з поняттями «відчуття» і «мислення». Відзначаючи, втім, що цей аналіз несе відбиток власного - Шиллера - інтровертного типу. Інтроверсію Шиллера Юнг протиставляє екстраверсії Гете. Паралельно Юнг розмірковує про можливість інтровертного й екстравертного тлумачення значення універсалії «культура». Вчений аналізує статтю Шиллера «Про естетичне виховання людини», полемізуючи з автором, виявляючи витоки його інтелектуальних побудов в його почутті, описуючи боротьбу поета і мислителя в ньому. Юнга приваблює праця Шиллера в першу чергу як філософсько-психологічний роздум, що ставить питання і проблеми психологічного спрямування, хоча і в шиллерівській термінології. Велике значення для розуміння теорії Юнга мають його міркування про символ у Шиллера як про серединний стан, компроміс між протиборчими свідомими і несвідомими мотивами.

Далі Юнг розглядає розподіл поетів Шиллером на наївних і сентиментальних і приходить до висновку, що перед нами класифікація, заснована на творчих особливостях поетів і особливості їх творів, яку неможливо проектувати на вчення про типи особистості. Юнг зупиняється на наївній та сентиментальній поезії як прикладах дії типових механізмів, специфіки ставлення до об'єкта. Так як від типових механізмів Шиллер переходить безпосередньо до психічних типів, аналогічних до типів у Юнга, вчений констатує виділення Шиллером двох типів, які мають всі ознаки екстравертного й інтровертного.

Продовжуючи своє дослідження, в третьому розділі К.Г. Юнг розглядає роботу німецького філософа Фрідріха Ніцше в світлі бачення останнім поділу на психотипи. І якщо Шиллер свою пару типових протилежностей називав ідеалістично-реалістичною, то Ніцше її іменує аполонічно-діонісійською. Термін - діонісійський - своїм походженням зобов'язаний Діонісу - персонажу давньогрецької міфології, наполовину богу, наполовину - козлу. Опис цього діонісійського типу у Ніцше збігається з характерологічною особливістю цього персонажу.

Так чином, назва «діонісійський» символізує свободу необмеженого тваринного потягу, колективне виступає тут на передній план, індивідуальне - на задній, творча міць лібідо, виражена у вигляді потягу, захоплює індивіда як об'єкт і використовує його як знаряддя або вираз. Термін «аполлонічний» походить від імені давньогрецького бога світла Аполлона і передає, в трактуванні Ніцше, відчуття внутрішніх силуетів краси, міри та почуттів, які підкорилися законам пропорцій. Ототожнення з сновидінням чітко орієнтує на властивість аполлонічного стану: це стан інтроспекції, стан спостереження, спрямованого всередину себе, стан інтроверсії.

Розгляд типів у Ніцше перебуває в площині естетичної, і Юнг називає це «частковим розглядом» проблеми. Однак, на думку Юнга, Ніцше, як ніхто до нього, наблизився до розуміння несвідомих механізмів психіки, мотивів, що лежать в основі протиборчих начал.

Далі - в четвертому розділі «Проблема типів у людинознавстві» - Юнг вивчає працю Фюрно Джордана «Характер з точки зору тіла і генеалогії людини», в якому автор детально розглядає психотипи інтровертів й екстравертів, використовуючи власну термінологію. Юнг критикує позицію Джордана в питанні використання в якості основного критерію активності для розрізнення типів.

П'ятий розділ присвячений проблемі типів в поезії. Спираючись на образи Прометея і Епіметея в поезії Карла Шпіттелер, вчений зазначає, що конфлікт цих двох героїв висловлює, в першу чергу, протистояння між інтровертним і екстравертним варіантами розвитку в одній і тій же особистості; проте поетичний твір втілює ці два напрямки в двох окремих фігурах і їх типових долі. Юнг порівнює образи Прометея у Гете і Шпіттелера. Розмірковуючи в цьому розділі про значення об'єднуючого символу, Юнг відзначає, що поети здатні «читати в колективному несвідомому». Крім тогочасного тлумачення культурою символу і духу протилежностей Юнг зупиняється і на древньокитайському, і на брахманістичному розумінні протилежностей та об'єднуючого символу.

Далі Юнг розглядає психотипи з позиції психопатології (шостий розділ). Для дослідження він обирає роботу психіатра Отто Гросса «Вторинна церебральна функція». К.Г. Юнг зазначає, що при наявності психічних відхилень виявити психотип набагато простіше, адже вони є збільшувальним склом у цьому процесі.

Потім учений звертається до естетики (сьомий розділ). Тут він спирається на праці Воррінгера, який вводить терміни «емпатія» й «абстрагування», які, як не можна краще, характеризують екстравертний та інтровертний тип. Емпатія відчуває об'єкт за певним ступенем порожнім і з цієї причини може заповнити його своїм життям. Навпаки, абстрагування бачить об'єкт до певної міри живим і функціонуючим, і через це намагається уникнути його впливу.

У восьмому розділі своєї роботи Юнг переходить до розгляду психотипів з точки зору сучасної філософії. Для дослідження він вибирає позицію представника прагматичною філософії Вільяма Джемса. Той ділить всіх філософів на два типи: раціоналісти й емпірики. На його думку, раціоналіст - людина, яка тонко відчуває, емпірик - особистість закостеніла. Якщо першому важлива свобода волі, то другий схильний до фаталізму. Стверджуючи будь-що, раціоналіст непомітно для самого себе занурюється в догматизм, емпірик, навпаки, дотримується скептичних поглядів.

У дев'ятому розділі Юнг звертається до такої науки, як біографіка, зокрема робіт німецького вченого Вільгельма Оствальда. Складаючи біографії вчених, Оствальд виявляє протилежність типів, і дає їм назву класичного типу і романтичного типу. Перший вказаний тип намагається максимально вдосконалити свою працю, тому працює повільно, він не робить істотного впливу на оточення, тому що боїться перед обличчям громадськості зробити помилку. Другий же тип - класичний - проявляє абсолютно протилежні властивості. Для нього характерно, що його діяльність різноманітна і численна, результатом її є велика кількість наступних один за іншим праць, і на оточуючих він здійснює значно сильніший вплив. Оствальд зазначає, що саме велика швидкість розумової реакції є ознакою романтика і відрізняє його від повільного класика.

І, нарешті, у десятому розділі даної праці, К.Г. Юнг дає свій «загальний опис типів». Кожен тип Юнг описує у певній строгій послідовності. Спочатку, в контексті загальної установки свідомості, потім, в контексті установки несвідомого, після - з урахуванням особливостей основних психологічних функцій, таких як мислення, почуття, відчуття, інтуїція. І на цій підставі він виділяє також вісім підтипів. По чотири на кожен основний тип. Розумові та відчуваючі підтипи, за Юнгом, відносяться до раціональних, відчуваючі й інтуїтивні - до ірраціональних, незалежно від того, про екстравертів йдеться чи про інтровертів.

Практичне застосування концепції психотипів К. Юнга

Сьогодні для психолога не буде важко визначити основний тип особистості. Основним варіантом використання цієї праці Юнга є профорієнтація. Адже, якщо людина замкнута і все повільно робить, наприклад, працюючи продавцем у торговельній залі з великою прохідністю, то продавцем їй краще не працювати. Так як ця професія передбачає велику кількість контактів уподовж дня, причому не завжди комфортних, що здатне значною мірою підривати психологічне здоров'я інтроверта. Та й ефективність такої діяльності буде низькою. Якщо ж, навпаки, людина відноситься в основному до екстравертного типу, їй сміливо можна обирати діяльність, пов'язану з великою кількістю особистих контактів, в тому числі, в якості лідера - керівника або директора.

Так само цю теорію використовують у сімейній психології. Причому, на етапі планування сім'ї. Так як, якщо пара, припустимо, складається з типового екстраверта або типового інтроверта, життя такого шлюбу буде недовгим. Адже якщо дружина буде мати бажання зосередитися на чоловікові, обмежуючи їм позаробоче спілкування, будучи максимально інтровертивною особистістю, а чоловік, навпаки, будучи типовим екстравертом, матиме потребу у великій кількості гостей в їх будинку або прагнення часто бувати в компанії друзів, це може послужити причиною розладу, а можливо, і розлучення. Але окільки психотипи з максимально переважаючою якоюсь однією типовою установкою зустрічаються досить рідко, є можливість підібрати такого партнера, який, навіть будучи екстравертом, зможе приділяти достатньо уваги супутниці життя і мати не дуже виражену потребу в частих дружніх контактах.

Література

1. Юнг К. Г. Психологические типы. Москва, 1998.
2. Бабосов Е.М. Карл Густав Юнг. Минск, 2009.
3. Лейбин В. Аналитическая психология и психотерапия. Санкт-Петербург, 2001.
4. Хныкина А. Чем гениален Юнг? 5 основных открытий психиатра // Аргументы и факты от 26.07.2015 г.